Реферат: Ліквідація УАПЦ

За логікою речей, відкритий погром майже всіх православних течій в Україні мав би стати м’якшим після березневої 1930 р. постанови ЦК ВКП(б) «Про боротьбу з викривленнями партійної лінії в колгоспному русі», в котрій зазначалося, що Центральний Комітет вважає за необхідне відмінити неприпустимі викривлення партійної лінії в галузі боротьби з релігією, зокрема адміністративне закриття церков без згоди переважної більшості села. Однак, як і більшість постанов радянської влади, цей документ — політична декларація, далека від практичного втілення.
Із середини 30-х років набув розмаху новий політичний курс, котрий виявив себе сповна в трагічних і нечуваних репресіях. Обгрунтуванням цього курсу стала теза Сталіна про загострення класової боротьби в міру розвитку соціалізму.
У вересні 1937 р. ЦК ВКП(б) спеціальним рішенням проголосив «безбожну п’ятирічку» — до кінця 1937 р. в СРСР мало бути ліквідовано всі релігійні конфесії і навіть зовнішні прояви релігійності. Одна з головних ролей у виконанні цього завдання відводилася створеній ще у 1925 р. Спілці войовничих безбожників, на чолі з Омеляном Ярославським. Державний маховик з остаточного «викорчовування» релігії працював у кількох напрямах — знищення храмів і предметів культу та економічний, політичний і моральний тиск на православне духовенство, що в середині 30-х років переросло у фізичні репресії проти нього. Священиків позбавили виборчих прав, обкладали всіма можливими податками і в таких розмірах, щоб вони не змогли їх виконати. І тоді у них кон-фісковували майно, а сім’ю виселяли чи навіть «розкуркулювали». Тому не дивно, що священики масово зрікалися сану. Тільки за вісім місяців 1925 р. у 29 округах України таких було 315 осіб, а вже в 1929—1930 рр. — близько 2 тисяч. Але зречення від сану не рятувало людей від пильного ока НКВС. Тисячі слідчих справ в архівах підтверджують факти терору проти священнослужителів тільки за те, що вони займаються або займалися душпастирством.
Органи НКВС максимально скоротили й саму процедуру закриття храмів. Ухвалу про таке закриття могли приймати місцеві відділи НКВС на підставі несплати податку, поширення в районі епідемії, вимоги населення про закриття церкви або коли доведено, що в церкві збираються «ворожі державі» елементи. Коли врахувати, що, за переконаннями комуністів, священик та дяк — ворожі радянській державі елементи, то, отже, сама присутність їх у церкві була достатньою для закриття храму. Тому не дивно, що за дуже короткий час після прийняття таких ухвал в Україні закрито 8 тисяч церков. Тобто під час «вирішального штурму на релігію» в Україні закрито (а часто знищено) приблизно 75—80 % наявних храмів. На початок 40-х років не залишилося жодної православної церкви у Вінницькій, Донецькій, Кіровоградській, Миколаївській, Сумській, Хмельницькій областях, по одній церкві вціліло в Луганській, Полтавській, Харківській областях. Із 1710 храмів Київської області за призначенням використовувалися лише 2, із 23 монастирів — жоден, із 1435 священиків служили 3. Власне, Православна церква перестала існувати як цілісний організм. У 1936 р. залишилося лише 9% діючих культових приміщень від їхньої загальної кількості в дожовтневий період.

Бесплатно скачать реферат «Ліквідація УАПЦ» в полном объеме

1. Реферат: Лишайники
Лишайники — це особливі організми, утворені в результаті симбіозу водорості й гриба, з новими морфологічними, фізіологічними та екологічними властивостями. Відомо понад 20 тис. вид.

2. Реферат: Лишайники Австралии
Австралия была частью южного суперконтинента Гондвана, который также включал Южную Америку, Африку, Индию и Антарктиду. Большая часть современной австралийской флоры возникла в Гон.

3. Реферат: Лишение родительских прав
Особенность положения ребенка, как в семье, так и за ее пределами проистекает из его беззащитности, вызванной полной или частичной физической, психической и социальной незрелостью.

4. Реферат: Лібералізм
У політичних ученнях Т. Гоббса і ПІ. Монтеск’є порушуються питання походження і характеру держави, її права на примусову реалізацію влади. Далі політична думка прямує до ліберал.

5. Реферат: Лібералізм в Росії XIX століття
Просліджуючи генезис ліберальної ідеї, сутністю якої є «твердження волі обличчя і невід’ємних прав особистості», в історії соціально-економічних і політико-філософських навчань, Ст.

6. Реферат: Ліга націй
ЛІГА НАЦИЙ, міжнародна організація (заснована в 1919), що мала на меті розвиток співпраці між народами і гарантію миру та безпеки. Місцеперебування Женева. У 1934 СССР прийняв п.

7. Реферат: Лізинг
Перехід до ринкової системи господарських відносин звалив на наших, необізнаних щодо безлічі форм підприємництва людей масу нових термінів, понять, підходів до ведення справ, давно.

8. Реферат: Лікарські рослини долини річки Бистриці Надвірнянської в середній течії
З часів появи на Землі людини життя її постійно звязане з рослинами, і цей зв’язок з часом не зменшується, недивлячись на всі досягнення розвитку науки і техніки. Вже на зорі свого.

9. Реферат: Ліквідація Запорізької Січі
Панівні кола Російської імперії давно виношували плани ліквідації Запорізької Січі як „кубла бунтівників”. На початку 1775 року російські війська під командуванням генерала П. Теке.

10. Реферат: Ліквідація неписьменності (лікнеп) в УРСР
Новий імпульс кампанії лікнепу надала постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 16 січня 1936 про ліквідацію неписьменності до 1938. Від 1937 широкого розвитку набуло 7-річне навчання. На.

12. Реферат: Ліквідація УГКЦ (Української Греко-католицької церкви)
До найбільш вагомих наукових заходів за кордоном щодо дослідження історії церкви, зокрема УГКЦ, вшанування жертовницької діяльності її священників та вірних належить наукова конфер.

13. Реферат: Ліквідність комерційного банку
Термін «ліквідність» (від лат. Liquidus — рідкий, текучий) у буквальному значенні слова означає легкість реалізації, продажі, перетворення матеріальних цінностей у кошти. Понятт.

14. Реферат: Ліки від СНІДУ
Грейс продає модне взуття на центральному ринку малавійського міста Лілонгве. На перший погляд, це щаслива і здорова жінка. Проте під чарівною усмішкою вона приховує глибокий біль .

15. Реферат: Лікувальна фізична культура після оперативних втручань на органи черевної порожнини
Останнім часом у всьому світі відзначається неухильне зростання хвороб органів травлення в зв’язку з урбанізацією життя, гіпокінезією, а також такими негативними соціально обумовле.

16. Реферат: Лікувальна фізкультура (ЛФК) при захворюванні органів травлення
ЛФК є важливим чинником у системі лікування та реабілітації осіб із захворюваннями органів травлення. Застосування її дозволяє не тільки підвищити ефективність лікування на усіх.

17. Реферат: Лікувальна фізкультура (ЛФК) при серцево-судинних хворобах
Метод лікувальної фізкультури розглядається як неспецифічний метод загальної терапії. Його цінності полягає в тому, що він по своїй сутності має не локальну дію, а викликає реактив.

18. Реферат: Лікувально-оздоровчі ресурси України, їх організація та використання підприємством туристичної індустрії України
Актуальність теми дослідження визначається тими обставинами, що на сьогодні тематика лікувально-оздоровчих ресурсів, а самерозвиток оздоровчого туризму є доволі зростаючою. По-п.

19. Реферат: Лінгвоцид (мововбивство)
Лінгвоцид (мововбивство) — це свідоме, цілеспрямоване нищення певної мови як головної ознаки етносу — народності, нації. Лінгвоцид спрямовується в першу чергу проти писемної форми .

20. Реферат: Лінії та лінійні рівняння
Однорідні системи лінійних рівнянь можна вирішувати таким ж способом. Рішення їх володіють тими властивістями, що сума, різниця і взагалі будь-яка лінійна комбінація рішень (розгля.

21. Реферат: Лінійна однорідна система з постійними коефіцієнтами. Модель ділового циклу Самуельсона-Хікса.
План • Лінійна однорідна система диференціальних рівнянь з постійними коефіцієнтами • Лінійна неоднорідна система диференціальних рівнянь з постійними коефіцієнтами • Застосув.

Ліквідація УАПЦ

Ідеологічний наступ більшовиків на Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ) у 1920–1930 рр. був зумовлений будівництвом атеїстичної держави та спробою знищити Церкву як єдину в підрадянській Україні інституцію, що втілювала національні прагнення до духовної незалежності від Москви. Першими у низці репресій проти УАПЦ були процес «СВУ» і два «надзвичайні» собори УАПЦ (січень, грудень 1930 р.). Вони стали підставою для формулювання обвинувачень проти діячів УАПЦ впродовж 1930–1938 рр.

У лютому 1919 р. Всеукраїнська Православна Церковна Рада постановила стати на ґрунт радянського закону про відокремлення церкви від держави, а школи від церкви, і зареєструвалася як «Всеукраїнська Спілка Православних Парафій». Однак взаємини між більшовиками й УАПЦ почали розвиватися зовсім не за тим сценарієм, який уявляло собі керівництво автокефальної церкви. Декларації лояльності та подяки владі за «звільнення» церкви не дали можливості вільно розбудовувати церковне життя. Влада і Церква вкладали різний зміст у декрет про відокремлення Церкви від держави. Перший Всеукраїнський Собор УАПЦ 14-30 жовтня 1921 р., на якому відбулася інституціоналізація УАПЦ, викликав загальне піднесення автокефального руху. Проте вже після 5-ти років активного впровадження українізації та соборноправності у 1926 р. у внутрішньому середовищі УАПЦ визрів конфлікт з радянською владою. У 1927 р. радянське законодавство щодо церкви набуло остаточного оформлення й УАПЦ опинилася у повній залежності від вказівок влади.

Влітку 1926 р. виникла перша криза у взаєминах між владою та УАПЦ. Після арешту усіх членів ВПЦР розпочалась відкрита конфронтація між владою та УАПЦ.

Натомість нове керівництво ВПЦР на чолі з єпископом Петром Ромодановим почало виконувати завдання більшовиків щодо зміни курсу діяльності УАПЦ щодо демонстрації лояльності до влади. Нагородою за це стала реєстрація 10 грудня 1926 р. «Статуту Всеукраїнського об’єднання релігійних громад Української автокефальної православної церкви». Водночас несподівано заявила про себе опозиція до митрополита Василя Липківського і тієї частини вірних, яка йшла за ним. Більшовики розпочали процес збору компромату на митрополита УАПЦ і робили перешкоди для його діяльності. Цей процес завершився на ІІ Всеукраїнському Православному Церковному Соборі УАПЦ 17–30 жовтня 1927 р.

Читайте так же:  Как получить возврат налога с покупки дома

Наприкінці 1920-х рр. розпочався інспірований більшовиками масовий процес переходу від ідеологічної боротьби з релігією до більш радикальніших заходів. Розгортаючи масовий безбожницький рух, до якого активно і примусово були залучені широкі верстви населення (робітники, селяни, школярі, студенти), партійне керівництво перейшло до широкомасштабних дій з ліквідації осередків «темноти і забобонів», а на практиці — до фізичного винищення носіїв «шкідливої ідеології». Церква була оголошена «осередком мракобісся та контрреволюції», що в умовах реалізації партійного гасла про «загострення класової боротьби при побудові соціалізму» мало визначені негативні результати.

Значний вплив на репресії проти УАПЦ мав процес т. зв. «Спілки визволення України», що відбувався у Харкові 9 березня – 19 квітня 1930 р. у приміщенні оперного театру. На лаві підсудних опинилися колишній голова партії соціалістів-федералістів, член Президії ВУАН Сергій Єфремов, колишній міністр УНР Андрій Ніковський, науковці Микола Черняхівський і професор-філолог Всеволод Ганцов, колишній прем’єр-міністр уряду Директорії УНР Володимир Чехівський і його брат, священик УАПЦ Микола Чехівський, письменниця Людмила Старицька-Черняхівська, директор школи Володимир Дурдуківський — всього 45 осіб. Із них 20 чоловік походили із середовища духовенства УАПЦ, що мало значно погіршити вирок пролетарського суду для таких «соціально-непевних осіб».

Вирок у справі «СВУ» Верховний Суд УСРР оголосив 19 квітня 1930 року. Спочатку п’ятеро осіб із 45-ти були засудженні до розстрілу, однак потім вирок пом’якшили до 10-ти років увязнення і 5-ти років позбавлення прав. Інші підсудні отримали різні терміни ув’язнення. Але всі учасники театралізованого процесу були приречені, незважаючи на те, що незабаром деякі з них опинилися на волі.

Діячів УАПЦ Володимира і Миколу Чеховських на цьому процесі зробили головними обвинуваченими від УАПЦ, інкримінувавши їм створення «розгалуженої терористичної організації» у середовищі автокефальної церкви. Володимира Чехівського, як Благовісника УАПЦ, було звинувачено у зосередженні «служителів УАПЦ й контрреволюційного куркульства» на «збірних пунктах командного складу майбутнього повстання» і засуджено до 10-ти років ув’язнення та 5-ти років позбавлення громадянських прав.

Саме їх ув’язнення і засудження на гучному політичному процесі у Харкові поставило на всій УАПЦ тавро звинувачень у «буржуазному націоналізмі», «петлюрівщині», «церковному політиканстві» на подальші роки.

Процес «СВУ» відбувався між двома «надзвичайними» соборами УАПЦ. На першому, що був скликаний у Софійському соборі 28-29 січня 1930 р., було підписано акт про «самоліквідацію» УАПЦ, а на другому «екстреному» (8-12 грудня 1930 р.) із кількох сотень колишніх автокефальних парафій було сформовано «Українську православну церкву» (УПЦ). Після цієї «перереєстрації» УПЦ проіснувала ще кілька років до прийняття рішення про ліквідацію релігійних установ в СРСР.

Повна ліквідація УПЦ розпочалась у травні 1936 р., коли було заарештовано митрополита Івана Павловського й тих єпископів і священиків, які продовжували свою діяльність в окремих парафіях – Юрія Міхновського, Володимира Самборського, Олександра Червінського, Володимира Бржосньовського, Конона Бея та ін. Наступною стала хвиля арештів тих, хто наприкінці 1920-х рр. зрікся священства через радянську пропаганду атеїзму і пішов працювати в державні заклади та установи.

Впродовж 1937-1939 рр. було поставлено останню крапку в існуванні УАПЦ. До 1937 р. всіх трьох митрополитів цієї Церкви було знищено: Василя Липківського у Києві, Івана Павловського у Білгороді, а Микола Борецький після тривалих поневірянь помер у таборах.

УАПЦ зазнала правових і адміністративних обмежень, як і інші церковні інституції в СРСР. Однак на відміну від інших таких інституцій вона була цілковито знищена більшовицьким режимом, який ніколи після цього не дозволив відновити УАПЦ.

Меморіальний сайт Блаженнішого Мефодія, Митрополита Київського і всієї України, Предстоятеля Української Автокефальної Православної Церкви

Із книги “Історичний шлях УАПЦ”. Олександер Воронин
Видавництво “Воскресіння”, Кенсінгтон, США, 1992

УТИСКИ Й ГОНІННЯ

Радянська влада спочатку ставилась до розвитку Української Автокефальної Православної Церкви з поблажливістю, сподіваючись використати її для супротиву Російській Церкві, з якою вона вела тоді запеклу боротьбу. Із свого боку УАПЦ, діючи в радянській державі, трималась засади лояльності існуючій владі. Але богоборна антинародна влада дуже швидко усвідомила могутню національно-творчу силу звільненої від московської залежності Укра­їнської Автокефальної Православної Церкви і скерувала проти неї вістря свого меча. Офіційну терпимість замінили утиски та переслідування.

Кампанія проти УАПЦ особливо розгорнулась після 1924 року. На адресу Церкви та її діячів сипались обвину­вачення в націоналізмі, контрреволюції, «петлюрівщині». Во­сени 1925 року в УАПЦ почали відбирати церкви у деяких містах. Були часті випадки заборони єпископам виїжджати протягом певного періоду з місця їхнього осідку та заборо­ни проповідувати. Парафії УАПЦ обкладалися непосильни­ми податками: у випадку неспроможності громади сплатити вимагану від неї суму, парафію закривали. У 1926 році по­чались арешти єпископів і священиків. Першою жертвою став популярний архиєпископ Харківський Олександер Ярещенко. За необережний вислів про утиски з боку влади його заарештували і заслали до Середньої Азії.

1926 року влада зосередила свою анти-церковну кам­панію на митрополиті Липківському, якого народ шанував, як новітнього пророка. Кампанія завершилась категоричною вимогою ДПУ, щоб на Другому Всеукраїнському Право­славному Церковному Соборі у жовтні 1927 року митропо­лита Василя було усунуто з керівного поста Церкви. Аль­тернативою було закриття собору владою і арешт митро­полита Липківського та інших чільних діячів УАПЦ.

В умовах дедалі зростаючого терору проти Церкви, учасники собору задовольнили вимогу ДПУ, сподіваючись, що цим вони врятують існування Церкви. Митрополитом об­рано Миколу Борецького. Церкву на якийсь час залишили у спокої, і вона пішла шляхом нового духовного розвитку. Любов народу до Рідної Церкви ставала дедалі сильнішою. Продовжувалась праця над упорядкуванням та поширенням богослужбового чину. З початку 1927 року виходив друко­ваний орган Церкви, журнал «Церква і життя», але влада дозволила видати лише 7 номерів.

«Відлига» тривала недовго. Фактично, влада ніколи не припиняла боротьби проти Церкви на парафіяльному рівні, намагаючись зламати віруючих конфіскаційними податками, все зростаючою антицерковною пропагандою, утисками й арештами священиків. У 1929 році гоніння проти місії УАПЦ розгорнулись з великою інтенсивністю. В середині року відновились масові арешти. Заарештовано кількох єпископів, близько 700 священиків та численних провідних світських діячів Церкви. Митрополитові Миколі Коряцькому заборонили виїздити з Києва, за ним постійно слідкували ГПУ.

УАПЦ І ПРОЦЕС СВУ

У той час радянська влада вже остаточно вирішила ліквідувати Українську Автокефальну Православну Церкву Для того, щоб надати ліквідації Церкви характеру законності, вирішено пов’язати її з підпільною самостійницькою організацією СВУ (Спілка Визволення України), яку нібито викрило тоді ДПУ. Серед заарештованих у зв’язку з причетністю до цієї організації був Володимир Чехівський, його брат, священик Микола Чехівський і видатний церковний діяч з Полтави Костянтин Товкач. Слідчі ДПУ намагались довести, що УАПЦ знаходилась під безпосереднім контролем СВУ, а її діячі брали участь у підготовці повстання для повалення радянської влади. Процес СВУ, що відбувався у березні-квітні 1930 року, закінчився так, як це нас на перед вирішила влада. Усіх 45 підсудних визнано винними І засуджено на різні терміни ув’язнення. Володимира Чехівського засуджено до 10 років ув’язнення з суворою ізоляцією, його брата отця Миколу — до 3 років. Під час їхнього перебування у в’язниці їм без суду збільшили терміни засуду, а в 1937 році обох розстріляли. Родини мученими ми були повідомлені про їхню долю.

Як виявилось уже в добу гласності і перебудови, справа СВУ була спровокована владою з мстою винищення цвіту української інтелігенції. У 1989 році Прокуратура Української PCP, розглянувши матеріали слідства і процесу, зробила висновок про безпідставність обвинувачень Верховний Суд УРСР скасував вирок суду та реабілітував усіх засуджених.

ПЕРШИЙ І ОСТАТОЧНИЙ РОЗГРОМ

Але ще перед початком процесу СВУ влада використала сфабриковані на слідстві обвинувачення, щоб ліквідувати Українську Автокефальну Православну Церкву. ДПУ наказало скликати на 28-29 січня 1930 року надзвичайний церковний собор, на який прибуло кілька ще незаарештованих тоді єпископів і біля 40 священиків. У проекті пос­танов, які ДПУ приготувало наперед і накинуло соборові, УАПЦ затавровано як «явно виявлену антирадянську контрреволюційну організацію», складову частину Спіл­ки Визволення України, а її діячів — як контрреволюціоне­рів та петлюрівців. Накинутий соборові проект постанов за­кінчувався заявою про самоліквідацію УАПЦ.

Після надзвичайного собору арешти не припинились, а ще більше посилились. Заарештовано митрополита Мико­лу Борецького, ще кількох єпископів та понад 800 свяще­ників. На кінець 1930 року залишилось усього біля 300 парафій УАПЦ при не закритих ще храмах, які діяли без керівництва та зв’язку між собою, в умовах постійно зроста­ючого терору.

Одначе влада швидко усвідомила, що при відсутності загальної церковної організації їй тяжко буде тримати реш­ту парафій УАПЦ під контролем. Тому, з наказу ДПУ, 9-12 грудня 1930 року у Києві відбувся другий надзвичайний собор. Українську Православну Церкву було дозволено від­новити, але вже без назви «Автокефальна». Митрополитом вибрано архиєпископа Харківського Івана Павловського. ДПУ наказало йому перенести митрополичу кафедру до Харкова, де в той час була столиця УРСР. У Церкві за­лишилось 7 єпархій. Церковним життям знову почали керу­вати єпархіальні ради, під пильним контролем ДПУ.

Тимчасом влада не припиняла тотальної боротьби проти віри і Церкви. Продовжувались арешти, закриття па­рафій, знущання над священиками. Гоніння відновились з новою силою після того, як у вересні 1932 року Сталін проголосив початок «безбожної п’ятирічки». З Церквою боролось ДПУ, проти неї вели кампанію преса та антирелі­гійні організації. Під час голоду 1933 року церковні грома­ди у багатьох селах вимирали разом із своїми парафіянами та священиками. Наприкінці лютого 1934 року влада за­крила і ґрунтовно пограбувала Софійський собор.

Читайте так же:  Нд по ндс инструкция по заполнению

У 1934-35 роках розпочато здійснення плану масово­го нищення церков. Жертвами цього нечуваного варварства упали численні пам’ятки української церковної архітектури — Михайлівський Золотоверхий монастир і Трисвятительська церква у старому місті Києва, Миколаївський собор на Печерську, Братський монастир та собор Успіння Богоро­диці (Пирогоща) на Подолі, Свято-Миколаївський собор у Харкові, Преображенський собор в Одесі, Успенський со­бор у Полтаві, Покровський собор у Запоріжжі та багато інших в різних містах та селах України.

Ліквідацію УАПЦ закінчено у 1935-37 роках. ДПУ заарештувало решту єпископів, включно з митрополитом Іваном Павловським. У в’язницях і концтаборах опинилась більшість священиків, сотні тисяч віруючих. Багатьох че­кала мученицька смерть. Митрополита Василя Липківського, який протягом майже 10 років після усунення його з митрополичої кафедри провів в умовах домашнього арешту — фактичного заслання — заарештовано у 1937 році. 20 листопада його засудили до розстрілу, а 27 листопада вирок було виконано. Але це виявилося щойно у 1990 році, коли вже діяли закони гласності – до того НКВД роками твер­дило, що митрополита Липківського заслали до північного концтабору і про його долю нічого невідомо. Митрополит Микола Борецький не витримав довго нелюдяних умов тю­ремного режиму, психічно захворів і помер в Ленінградській психіатричній в’язниці. Митрополит Іван Павловський закін­чив життя на засланні у Казахстані. Більшість єпископів УАПЦ загинули смертю мучеників у в’язницях і концтабо­рах. Така ж доля зустріла сотні священиків і незліченних мирян.

Після 1937 року на Україні не залишилося ні одного діючого єпископа УАПЦ, ні однієї парафії з українською мовою богослужбових відправ. Розгромлена богоборною вла­дою, Українська Автокефальна Православна Церква, продов­жувала жити лише в серцях віруючих.

ЗНАЧЕННЯ УАПЦ 1921 РОКУ

Сталінські богоборці сподівалися, що вони назавжди знищили Українську Автокефальну Православну Церкву. Але так не сталося. Наша дальша церковна історія була яскравим підтвердженням слів митрополита Василя Липківського, написаних 1930 року, коли полум’я гонінь уже охопило Українську Церкву: «А свята Українська Авто­кефальна Православна Церква — вона, як і Христос, Голова її, воскреснувша із мертвих, вже більш не вмирає, смерть над нею вже власті не має».

Існування УАПЦ залишило в народній пам’яті слід, якого ніщо не могло стерти. Нове відродження Української Церкви під час Другої світової війни не було б таким масо­вим і швидким на Східній Україні, якби там не пам’ятали про незалежну рідну Церкву, що ще зовсім недавно давала народові духовну поживу. Ті, хто брав активну участь у церковному житті 20-30 років — священики, члени церков­них рад, диригенти, дяки, співаки і просто віруючі — вклю­чились в будівництво нової церковної структури.

Українська Автокефальна Православна Церква, від­роджена у 1941-1943 роках, зберегла незмінними засади автокефалії й українізації Церкви, її близькість до народу. Ці засади свято зберігалися і Церквою, що відбудувалась після війни у Західній Німеччині, а потім розвивалась у країнах вільного світу.

На Церкву 1921 року, як свого попередника і дже­рело натхнення, посилались ініціатори відновлення Україн­ської Автокефальної Православної Церкви в лютому 1989 року. Про історичну пов’язаність усіх трьох відроджень говориться в діяннях Першого Всеукраїнського Собору у Києві 5-6 червня 1990 року: «Українська Автокефальна Православна Церква пройшла хресну дорогу разом з усім народом: була зруйнована і репресована разом з усім народом у 30-ті роки найжорстокішого терору; всупереч волі фашистських окупантів знову підійма­лась до життя. І нині, вже втретє в нашому сто­літті, підносить її на хвилю відродження воля укра­їнського народу».

Українська Автокефальна Православна Церкви 1921 року, визволивши з московської неволі Київську митрополію святого Володимира Великого, залишила нам Багату спадщину: волю до незалежного церковного житія, дух боротьби за очищення Церкви від шкідливого намулу, на кинутого поневолювачами, любов до рідної мови, стародавніх українських церковних і релігійних звичаїв, прагнення зберігати і розвивати український характер церковної архітектури і мистецтва, пошану до святих землі української. Ми завдячуємо їй скарбницю українського церковного співу, богонатхеннні проповіді золотоустого митрополита Василя Липківського, багато богослужбових книжок, перекладених у той час, якими й досі користуються у наших церквах. А що найголовніше — ми цінимо УАПЦ 1921 року та її діячів, як світлий дороговказ усім тим, хто боровся і бореться за рідну Церкву, як приклад відданості Богові і народові аж до мученицької смерті.

Спогади про Блаженноспочилого Митрополита Мефодія

«. Він так відчував українську суть, як ніхто. У той же час він тонше за всіх і вірніше за всіх міг оцінити і дати зрозуміти іншим те, що було дійсно самобутнього, оригінального в творах нашої культури. Він дуже добре відчував гармонію і красу нашої мови. Для людини, яка має бути отцем для інших, люблячи дітей, батько також має навчити їх бути відповідальними та старанно нести свій послух. Заслуга нашого Батька-Предстоятеля полягає в тому, що він зміг правильно знайти баланс між двома цінностями: національною церковною традицією та канонічною традицією православ’ям. «.

Глава УАПЦ пожалел, что согласился на передачу Константинополю Андреевской церкви

Москва. 22 октября. INTERFAX.RU — Лидер Украинской автокефальной православной церкви (УАПЦ) Макарий Малетич сожалеет, что согласился передать Андреевскую церковь в Киеве Константинопольскому патриархату, и не намерен в будущем оставаться таким же сговорчивым.

В интервью каналу «Эспрессо TV» Макарий отметил, что в вопросе передачи Андреевской церкви поступил последовательно, в отличие от президента Петра Порошенко, который сначала говорил, что храмы принадлежат государству и никому передаваться не будут.

«Я ответил, что лично я согласился, но соберу архиереев, потому что это не я решаю. Мы отдаем, а вы нам должны что-то взамен дать. (. ) Есть церковь Кирилловская, есть заповедник, есть церковь Спаса на Берестове — пожалуйста. А в передаче на ZIK президент сказал, что пообещал и Филарету, и Макарию что-то дать, но это будет одна церковь, можно и так обойтись. Но нужно быть последовательным. Меня можно один раз обмануть, второй, но больше не получится», — предупредил глава УАПЦ.

Он выразил недоумение тем, что «московские» храмы (канонической УПЦ — ИФ) не будут передавать, а единственный кафедральный собор УАПЦ — «можно передать». «Такая вот «справедливость», — сказал Макарий.

УАПЦ — одна из трех религиозных организаций Украины (наряду с УПЦ МП и т.н. Киевским патриархатом), представители которых, по замыслу Константинополя, должны принять участие в объединительном соборе.

Между тем Макарий вновь высказал сомнение в успехе объединительного процесса, указывая на то, что по-прежнему не определены название будущей церкви, устав и модель.

«Хотят всех объединить, так торжественно, на весь мир. Дай Бог, чтобы так произошло, но я теперь уже сомневаюсь», — сказал глава УАПЦ.

По его словам, ни он сам, ни его епископы, ни священники не готовы к собору.

«Я сказал экзархам, что на согласование нужно две недели, но они говорят, что это долго. Но как быстрее сделать, если нет устава и названия, я не знаю. Ну, соберу я священников и диаконов — и что я им скажу?» — задал вопрос Макарий.

Выходом из этой ситуации, по его мнению, может быть вмешательство патриарха Варфоломея, который сам назначил бы главу единой поместной церкви Украины, вручил ему томос, и тогда вокруг него будут объединяться все, «кто хочет».

Ранее украинский президент Петр Порошенко заявил, что передача Андреевской церкви в Киеве в пользование Константинопольскому патриархату для работы его представительства приблизит получение томоса об автокефалии Православной церкви на Украине.

Порошенко внес в Раду законопроект о передаче Андреевской церкви в Киеве Константинопольскому патриархату, и парламент его одобрил.

Андреевская церковь построена в стиле барокко по проекту Бартоломео Растрелли в 1754 году в Киеве на крутом правом берегу Днепра, на Андреевской горе. Вниз от нее идет Андреевский спуск, соединяющий верхний город с нижним.

В настоящее время это действующий храм Украинской автокефальной православной церкви.

Ликвидация УАПЦ

В качестве одного из главных обвиняемых по делу СВУ проходил виднейший идеолог и организатор церкви, «всеукраинский благовестник» В. Чеховской. На скамье подсудимых оказался и его брат, священник УАПЦ. Автокефальной церкви отводилась настолько важная роль, что организаторами процесса в Спилке даже была предусмотрена специальная автокефальная секция. Как говорилось выше, особых иллюзий по отношению к этой церкви власти не питали и прекрасно знали, что работу она проводила не только и не столько религиозную, сколько национально-воспитательную. Коммунисты сделали ловкий ход и использовали «политическую подкладку» этой церкви для одновременного удара и по ней, и по национальной интеллигенции. В. Чеховской обвинялся в том, что с 1920 г. состоял в БУДе и по приказу последнего вступил в автокефальную церковь, фактически став ее руководителем. По словам самого подсудимого, в СВУ украинской церкви отводилась роль организатора недовольных советским режимом и националистически настроенных прихожан, тех, кто «познал поражение на националистическом поле» и потому обратился к церкви[1182]. Интересно отметить, что поначалу В. Чеховской отрицал принадлежность УАПЦ к СВУ, но в ходе следствия изменил свои показания[1183]. Впрочем, это не было чем-то из ряда вон выходящим: спецслужбы умели настоять на своем. Другой подсудимый, С. Ефремов, в своих показаниях указывал, что вся деятельность УАПЦ – организация братств, хоров, курсов, а также повседневная работа – в основном преследовала цели пропаганды, направленной не только на дискредитацию советской власти в глазах крестьянства, но и на принятие практических мер по подготовке намечавшегося на весну-лето 1930 г. восстания[1184].

Читайте так же:  Не запускается лицензия ark survival evolved

Обвиняя подсудимых в подготовке восстания, большевики «убивали двух зайцев». Во-первых, это являлось серьезным обвинением, придавало организации реальные черты и обосновывало борьбу с ней. Во-вторых, любое возможное антиколхозное выступление или затруднения с сельскохозяйственными поставками, вероятность которых никто не мог отвергать, вполне можно было объяснить подрывной деятельностью светских и церковных националистов. А сами выступления охарактеризовать не как бунт (пусть даже и кулацкого элемента), произошедший под влиянием экономических причин, а как политические акции, направленные на свержение советской власти. Но ко времени окончания процесса волна антиколхозных выступлений уже схлынула, вероятность более крупных была уже устранена. Поэтому использовать «связи» участников СВУ и УАПЦ с сельскими восстаниями в полной мере не пришлось. Хотя В. Балицкий указывал на существовавшую, по его мнению (или считавшуюся таковой), связь между «осколками» СВУ и беспорядками в приграничных округах УССР зимой – в начале весны 1930 г. В ряде сел прошли аресты членов Спилки – активных участников и организаторов волнений. Например, в Калиновском районе Винницкого округа по обвинению в организации местных антисоветских элементов был арестован автокефальный поп Голоскевич[1185]. В том, что данный служитель культа, как и многие другие арестованные, мог быть замешан в антиколхозных выступлениях или националистической агитации, особых причин сомневаться нет. За десять лет материалов о национальной «подкладке» автокефальной церкви накопилось предостаточно. Но то, что по селам были разбросаны «осколки» СВУ, вызывает определенные сомнения. По-видимому, в данном случае как раз были использованы те возможности для маневра, которые были заложены в ходе следствия (создание в СВУ автокефальной секции и обвинения ее членов в подготовке крестьянского восстания).

Возглавить восстание должно было духовенство УАПЦ, значительная часть которого состояла из «бывших», в том числе из офицеров. Все выступления обвиняемых, касающиеся роли УАПЦ, можно суммировать следующими словами В. Чеховского. Он утверждал, что работа автокефальной группы СВУ состояла «в сеянии национально-политического зерна, сплочении националистических элементов, враждебных соввласти, объединении их на почве веры и национально-политических идей, подстрекательстве этих элементов против соввласти и ее органов, в стремлении к так называемой самостийности Украины»[1186]. Украинизация церкви этому только способствовала. Наконец-то точка зрения большевиков на автокефальную церковь прозвучала во всеуслышание, да еще из уст одного из столпов национального движения. Это означало их окончательную победу над УАПЦ и ликвидацию церковного крыла украинского движения.

Надо сказать, что в 1929–1930 гг. по православной Церкви был нанесен тяжелейший удар. Она фактически приравнивалась к контрреволюционным организациям. Было ужесточено религиозное законодательство, активизировалась антирелигиозная пропаганда, в массовом порядке стали закрываться храмы, гонения на священнослужителей приобрели поистине огромный размах. Ко всему прочему, как часто случалось, официальная линия была усугублена и доведена до крайности не в меру рьяными исполнителями на местах. Скажем, сооружение из икон уборных, имевшее место в селе Кондровка Старооскольского округа[1187], объяснялось не директивами ЦК ВКП(б), а исключительно инициативой местных воинствующих безбожников. Глумление над верой чрезмерно накалило и без того непростую обстановку в стране и особенно на селе. Кстати сказать, многие волнения 1929 и 1930 гг. происходили не только на почве коллективизации или хлебозаготовок, но также по причине закрытия храмов и репрессий против духовенства. Например, за ноябрь-декабрь 1929 г. по УССР[1188] было зарегистрировано 10 случаев массовых выступлений, в которых приняло участие 2070 человек, из них половина – на религиозной почве[1189]. Гонения против духовенства и верующих Русской православной церкви на территории Украинской ССР достигли огромных масштабов.

В этом контексте важно отметить следующее. Несмотря на то что репрессии против УАПЦ по времени совпали с антирелигиозной кампанией, они имели совершенно иные причины. УАПЦ была осуждена не как церковь, а как крыло политической организации, и не за религиозную деятельность, а за политическую. Хотя в той обстановке ничто не мешало разобраться с ней именно в контексте борьбы с религией. Не случайно, что в качестве обвиняемого выступал В. Чеховской – светский человек, да еще с неподходящим политическим прошлым. Характерно и то, что по делу не проходил ни один из действующих автокефальных епископов.

Судьба УАПЦ во время процесса складывалась непросто. Незадолго до него, 28–29 января 1930 г., состоялся Чрезвычайный собор УАПЦ. Собору предшествовали массовые аресты: с июля 1929 г. было арестовано 5 епископов, много священников. Непосредственно по делу СВУ было привлечено 118 служителей культа[1190], но многие были арестованы по другим статьям. На Чрезвычайном соборе миряне не были представлены совсем. Присутствовало около 40 священников и епископов. На соборе было принято решение о самороспуске УАПЦ. 12 марта митрополит Н. Борецкий в обращении к прихожанам констатировал, что УАПЦ являлась организацией контрреволюционной и антисоветской и по этой причине подлежит ликвидации (как организация). Ее приходы сохранялись, и им разрешалось отправлять службы по своему усмотрению. Епископы должны были переходить в приходские священники. Но решение о самороспуске не спасло автокефалистов. В мае митрополит Н. Борецкий и ряд других архиереев церкви были арестованы.

Многими современниками, а затем и эмигрантами действия собора трактовались как вынужденная акция, совершенная под давлением государства. Например, В. Липковский утверждал, что «голосом этого собора говорил не Христос, не церковь, а ГПУ»[1191]. Имелись и другие мнения. Например, некоторые автокефалисты предполагали, что решение собора о самоликвидации стало попыткой, пожертвовав верхушкой церкви, вывести из-под удара саму идею украинской автокефалии, продемонстрировать, что УАПЦ не была политической организацией.

Аресты среди автокефалистов тогда продолжались до конца 1930 г. К этому времени на Украине числилось всего лишь около 300 приходов УАПЦ, многие из которых значились только на бумаге. В декабре в СССР наметилось некоторое смягчение антирелигиозной кампании. Поэтому, а главным образом по причине нежелания форсировать события в наступлении на украинское движение властями был организован II Чрезвычайный собор УАПЦ, на который съехалось 7 епископов и архиепископов, 26 священников и 26 мирян. На этом соборе церковная организация была восстановлена, но в названии новой церкви уже не было слова автокефальная. Оставшиеся приходы распределялись по семи епархиям. Митрополитом, уже не Киевским, а Харьковским (поближе к столице), был избран архиепископ Иван Павловский. Всего к этому времени в церкви числилось около 200 священников и 7 архиереев[1192].

Агония УАПЦ продолжалась еще несколько лет. Теряя переходившие к «тихоновцам» и просто закрывавшиеся приходы, испытывая непрекращающиеся аресты, она была окончательно ликвидирована в 1936 г. Тогда были арестованы митрополит и все оставшиеся к этому времени на свободе иерархи. Многие деятели УАПЦ еще раньше публично порвали с церковью и верой, отреклись от сана и поступили на государственную службу – с тем, чтобы пополнить списки репрессированных уже в новом качестве. Фактически, автокефальная церковь перестала существовать, хотя никакими формальными актами это не оговаривалось. Да это было и не нужно. Оставшиеся приходы вернулись в лоно Русской православной церкви[1193].

Одним из заключительных аккордов в ликвидации УАПЦ стал арест 22 октября 1937 г. ее первого митрополита и харизматического лидера В. Липковского. Он был обвинен в руководстве фашистской организацией церковников, ставившей своей целью «отторжение Украины от СССР» и «создание самостоятельного государства фашистского типа». На следствии Липковский участие УАПЦ в СВУ и связях с прочими антисоветскими организациями отрицал, говоря, что она «не была филиалом СВУ» и «в политические дела не вмешивалась». 27 ноября того же года бывший православный протоиерей, отлученный от церкви, а позднее самосвятский митрополит, был расстрелян[1194]. Так закончила свой путь Украинская автокефальная православная церковь.

Ликвидация уапц

Кто вам такое сказал? Московское царство-это по вашему страна или государство? До 1700 года никем в Европе не признавалось, поскольку не являлось субьектом международного права(улус Золотой Орды) Политическим центром государства был Сарай-Берке, затем до 1700 года Московия выплачивала ежегодную дань Крымскому ханству, по сути верховный правитель Московии находился в Стамбуле.В это время «страна или государство» (это уж как пожелаете) Руское княжество, позже Руское Королевство находилось в ВКЛ.

до слёз сука, жги ещё

Ленин- такой же «создатель» украинской государственности, как Янукович-проФФесор.

Ни о каком «присоединении» в мартовских статьях (Переяславская Рада) речи не было. Речь шла только о военной помощи. Открываем судебник Российской Империи (Полное собрание законов Российской Империи. Собрание Первое. 1649-1825 гг.) находим Указы московских царей и читаем: о соблюдении вольностей запорожских казаков и законов, соблюдении и сохранение Магдебургского права за украинскими городами, обратите внимание, в указах везде написано «Украина» и лишь изредка «малороссийские города» . Территория Лифляндии, Польши и Украины в указах описывается как «замосковские», то есть «зарубежные. В Указах: все военные гарнизоны Московии на территории Украины получали двойное жалование. Царь распорядился также о выделениии земель московским боярам и их детям на территории Украины, а так же освобождении их от налогов, а позже и от судебных преследований за разбой или убийство.